Упродовж століть, право змінювалось, трансформувалося, еволюціонувало, шляхом зміни людей. Більшість осіб, читаючи підручники з історії, помічали розвиток права у такі періоди, як становлення великих імперій античності, відкриття і завоювання Нового світу, Великі Французька та Американська революції, світові війни тощо. Але мало хто цікавиться великими зрушеннями, що відбуваються «без побиття носів». Коли люди починають говорити про великих мужів, вони натякають на особистостей, подібних Македонському, Цезарю, Карлу Великому, Наполеону - тих, що несли розвиток та еволюцію світу насильством, кров’ю, стражданнями…
І дуже рідко, нажаль, згадують про «людей миру» таких, як Вільям Вілберфорс, який до останнього боровся за рівність людей, протидіючі тиранії рабства. Заборона рабства в Британській імперії є прикладом того, як закони кардинально змінювалися без виру хаосу на зразок революції Франції 1789-1799 р.р. Поки вулиці Парижу були залиті кров’ю, у парламенті Сполученого Королівства гулали голоси відчайдушних аболіціоністів, які вимагали скасувати внутрішню і зовнішню работоргівлю по всій державі та її колоніях.
Відправною точкою руху за скасування рабства у Великій Британії вважається рішення 1772 року по справі «Сомерсет проти Стюарта», прийняте головним суддею Вільямом Мюрреєм, яке констатувало, що жоден закон Англії і Уельсу не дає право володіти рабами. 9 липня 1793 року, на другій сесії парламенту британської колонії Верхня Канада, було прийнято закон про заборону ввезення на її територію рабів і звільнення з рабства усіх дітей рабів, народжених після набуття чинності цього закону, по досягненню ними 25-літнього віку.
Хоча канадський «Закон проти рабства» не ліквідовував рабство як явище, він активізував рух за його заборону по всій території Сполученого Королівства, особливо серед релігійних організацій, передусім — квакерів. Знайшов він прихильників і серед британських парламентарів, де групу з 30-40 аболіціоністів очолив консерватор і євангеліст Вільям Вілберфорс, який став широко відомим 12 травня 1789 року завдяки промові у Палаті громад із закликом скасувати рабство.
Погіршення відносин з Французькою республікою, що 02 грудня 1804 року перетворилась на імперію з амбіційним монархом, спрямувало погляд парламенту, уряду та суспільства на більш нагальні питання, згорнувши «дрібниці». У час війни будь-які спроби реформувати британське законодавство розцінювали вже як бунт і повстання проти його величності. Тому, у 1805 році «Закон про заборону торгівлі рабами», схвалений Палатою громад, відхилила Палата лордів, яким работоргівля була вигідною.
Аболіціоністи не полишили боротьбу і закон таки був схвалений парламентом й набув чинності 25 березня 1807 року. Разом із прийнятим кількома тижнями раніше, 02 березня «Законом про заборону ввезення рабів» у США, що дозволив каперам нападати на такі французькі судна, які піднімали американський прапор під час перевезення товару до Америки, що поставило під удар і британські рабовласницькі судна. Це створило можливість для ефективного міжнародного блокування работоргівлі в Атлантиці. У 1808 році Сполучене Королівство з цією метою сформувало спеціальну Західноафриканську ескадру і надало каперські патенти приватним судновласникам, які разом з військовими кораблями США патрулювали узбережжя Західної Африки, вилучаючи судна, що транспортували рабів.
Закон 1807 року зобов'язував британський уряд проявити свій вплив на союзні держави і через три роки работоргівлю обмежила Португалія, погодившись вести її виключно з власних африканських володінь, у 1813 році її повністю заборонила Швеція, у 1814 році — Нідерланди, а переможена Франція від імені Людовика XVIII визнала работоргівлю невідповідною «принципам справедливості» і погодилася скасувати її за п'ять років, у 1817 році — Іспанія, яка заборонила її північніше екватора і зобов'язалась повністю припинити до 1820 року.
Повстання на Барбадосі у 1816 році, в Демерарі (нині — Гайана) у 1823-му і, особливо, масове - на Ямайці в кінці грудня 1831 року, було жорстоко придушене британськими військами і місцевою міліцією, стали причиною більше 5 тисяч петицій до британського парламенту з вимогою повного скасування рабства на території країни.
26 липня 1833 року, за три дні до смерті Вільяма Вілберфорса відповідний закон пройшов третє читання у Палаті громад, 08 серпня був підтриманий Палатою лордів і 28 серпня 1833 року був схвалений королем Вільгельмом IV. Він набував чинності з 01 серпня 1834 року і передбачав повну заборону рабства протягом шести років на усій території Сполученого королівства Великої Британії і Ірландії, за виключенням «територій, що знаходяться у віданні Ост-Індської компанії» та островів Цейлон (нині — Шрі-Ланка) і Святої Єлени.
На практиці «Закон про заборону рабства» негайно торкнувся лише дітей до 6 років, а всіх інших рабів перевів у категорію т. зв. «помічників», які мали бути звільнені до 1 серпня 1840 року після виплати рабовласникам відповідних компенсацій за «втрату майна». На ці цілі урядом були заплановані витратити 20 млн. фунтів стерлінгів, що на той час становило 40% річних доходів казначейства або близько 5% ВВП. Не маючи таких коштів, уряд був змушений взяти 15-мільйонну позику у банкіра Натана Ротшильда, виплати по якій завершив лише у 2015 році!
Через масові протести проти статусу «помічників» повна емансипація рабів відбулась достроково — 1 серпня 1838 року. Вона жодним чином не торкнулась Британської Індії, де рабство було заборонене окремим законом 7 квітня 1843 року; на Цейлоні та острові Святої Єлени воно було скасоване наступного року.
У 1839 році колишнє «Товариство проти рабства» реорганізувалось у «Британське та закордонне товариство проти рабства», яке поставило за мету емансипацію рабів у всьому світі. Воно доклало зусиль до прийняття 02 липня 1890 року міжнародної «Конвенції щодо торгівлі та ввезення в Африку вогнепальних зброї, боєприпасів та спиртних напоїв», що мала на меті «покласти край торгівлі неграми-рабами як на суші, так і на морі, а також покращити моральні та матеріальні умови існування корінних рас», що лягла в основу прийнятої 25 вересня 1927 року Лігою націй «Конвенції про рабство», яка навела юридичну кваліфікацію понять «рабство» і «работоргівля» (на сьогодні підписана 99-а державами, в тому числі й Україною (у 1959 році).
Останньою країною світу, що заборонила рабство, стала Ісламська Республіка Мавританія, яка зробила це у 1981 році.
Так, «Закон про заборону рабства» 1833 року, за який так довго боролися аболіціоністи з Вілберфорцом, діяв у Сполученому королівстві до 1998 року, поки у британському законодавстві знайшли відображення відповідні норми європейської «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод». Таким чином, Британська імперія, на відмінно від своєї сусідки Франції, вчинила справжню революцію у розвитку свого права без того хаосу і жаху, що породила Французька революція 1789-1799 років.
Руйнуючи старий устрій тиранії та несправедливості, люди мають пам'ятати, що реалізація подібних цілей залежить від них і їхнього ж оточення, адже якщо долати барикади насильства ненавистю, то ми почнемо знищувати і тих, за кого ми боремося. Тому перш ніж проводити свою зовнішню політику на світ, нам необхідно ретельно провести свою внутрішню, вдосконаливши себе самих, аби те, що ми будемо давати іншим, не принесло їм страждання.