Інформаційна безпека є інтегрованою складовою національної безпеки і її розглядають як пріоритетну функцію держави. Інформаційна безпеки, з одного боку, передбачає забезпечення якісного всебічного інформування громадян та вільного доступу до різних джерел інформації, а з іншого – це контроль за непоширенням дезінформації, сприяння цілісності суспільства, збереження інформаційного суверенітету, протидія негативним інформаційно-психологічним пропагандистським впливам та захист національного інформаційного простору від маніпуляцій, інформаційних війн та операцій. Рішення комплексної проблеми інформаційної безпеки дасть змогу як захистити інтереси суспільства і держави, так і гарантувати права громадян на отримання всебічної, об’єктивної та якісної інформації.
Існує два аспекти трактування інформаційної безпеки у контексті національної безпеки. З одного боку, інформаційну безпеку розглянуто як самостійний елемент національної безпеки будь-якої країни, а з іншого – інтегрована складова будь-якої іншої безпеки: військової, економічної, політичної тощо. Найповнішим є таке визначення: інформаційна безпека – це стан захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства і держави, за якого зводиться до мінімуму завдання збитків через неповноту, невчасність і недостовірність інформації, негативний інформаційний вплив, негативні наслідки функціонування інформаційних технологій, а також через несанкціоноване поширення інформації. Це визначення є оптимальним та відображає усі аспекти взаємодії суб’єктів інформаційних відносин [1].
Так як ми розглянули поняття щодо інформаційної безпеки, то далі мова буде про сучасний стан інформаційної безпеки саме нашої країни.
Аналіз суспільно-політичної ситуації в України на тлі нестабільної обстановки практично в усіх сферах життєдіяльності потребує посиленого регулювання державної політики у сфері інформаційної безпеки. У той же час, аналіз державного забезпечення ефективного функціонування такої політики як на законодавчому так і на виконавчому рівні потребує значного покращення, оскільки реакції на зовнішні інформаційні виклики та загрози як правило є не спланованими, неузгодженими, неорганізованими, повільними або бездіяльними та часом неадекватними. Перелічені системні проблеми інформаційної безпеки України цілком можливо виправити шляхом законодавчих змін у підходах протидії викликам та загрозам, здійснення заходів для унеможливлення формування їх передумов, а також підвищення рівня компетентності та професіоналізму відповідальних за цю сферу чиновників чи інших осіб або їх заміни.
Оцінюючи проблематику законодавчої сфери регулювання інформаційної безпеки України, як і в цілому українського законодавства, є її неоднозначність і в кращому випадку, двозначність. Вказане призводить до різного тлумачення положень законодавчих актів і як наслідок, різного підходу до виконання тих чи інших процесів. Щоправда, з одного боку різноманіття підходів є запорукою до удосконалення існуючих процедур, проте з іншого – при неправильному тлумаченні або нерозумінні кінцевої мети процесу виконання будь-якої процедури призводить до небажаних або непередбачуваних результатів.
У той же час, в аспекті забезпечення інформаційної політики держави існує великий дисбаланс: поряд з надмірними наглядом, плануванням, координацією та контролем в одних питаннях, існує повна їх відсутність в інших. Вказана проблема у державному секторі частково може бути вирішена шляхом введення громадського нагляду як за надмірно контрольованими процесами, так і за неконтрольованими. Як приклад, можна навести формування рад громадського контролю при новостворених антикорупційних інститутах за зразком демократичних країн Заходу. Водночас, такі ради в українських реаліях не завжди здатні ефективно контролювати процеси в державних органах, зокрема через корупцію або лобізм тих чи інших інтересів, в тому числі державних чиновників або бізнесу, що знову ж таки в українських реаліях, тісно переплетено. У зв’язку з цим, процедури їх формування також необхідно удосконалювати в аспектах прозорості та виборності, а не лише шляхом проведенням процедури формального конкурсу [2].
Нормативний акт ,що регулює правові засади інформаційної безпеки це Доктрина інформаційної безпеки України, затверджена Указом Президента України № 47/2017 від 25 лютого 2017 року, чітко визначає національні інтереси, загрози національній безпеці, пріоритети державної політики в інформаційній сфері. Метою Доктрини є уточнення засад формування та реалізації державної інформаційної політики, насамперед щодо протидії руйнівному інформаційному впливу Російської Федерації в умовах розв'язаної нею гібридної війни.
З-поміж національних інтересів України в інформаційній сфері названий вище документ актуалізує такі: забезпечення конституційних прав і свобод людини на збирання, зберігання, використання та поширення інформації; захист українського суспільства від деструктивної пропаганди, а також від агресивного інформаційного впливу, спрямованого на пропаганду війни, розпалювання національної і релігійної ворожнечі, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом або порушення суверенітету і територіальної цілісності України; розвиток та захист національної інформаційної інфраструктури; розвиток медіа-культури суспільства та соціально відповідального медіа-середовища; забезпечення розвитку інформаційно-комунікаційних технологій та інформаційних ресурсів України; безпечне функціонування і розвиток національного інформаційного простору та його інтеграція у європейський і світовий інформаційний простір.
Найважливішими загрозами національним інтересам та національній безпеці України в інформаційній сфері визначені: проведення державою-агресором спрямованих на послаблення нашої держави спеціальних інформаційних операцій в Україні та за її межами; інформаційна експансія; домінування держави-агресора на тимчасово окупованих територіях; недостатня розвиненість національної інформаційної інфраструктури, що обмежує можливості України ефективно протидіяти інформаційній агресії; неефективність державної інформаційної політики, недосконалість законодавства стосовно регулювання суспільних відносин в інформаційній сфері, невизначеність стратегічного наративу, недостатній рівень медіа-культури суспільства [3].
Отже, з усього вище наведеного можна зробити висновок, що з метою попередження зловживання інформацією та для захисту інформаційних прав, сучасний стан забезпечення національної та інформаційної безпеки України потребує розробки науково-обґрунтованої державної політики та стратегії в цій галузі, визначення системи національних цінностей, життєво важливих інтересів особистості, суспільства та держави, визначення зовнішніх і внутрішніх загроз цим інтересам, пошуку ефективних заходів для забезпечення безпеки в усіх її сферах, захисту від інформаційних загроз та реалізації права на отримання достовірної інформації. Паралельно усе вищевикладене свідчить про потребу прийняття нормативно-правових актів, в яких був би передбачений механізм захисту інформаційних прав від протиправних дій третіх осіб щодо інформації.
Використанні джерела:
1. Ільницька У. 2016 Інформаційна безпека України: сучасні виклики, загрози та механізми протидії негативним інформаційно-психологічним впливам. Національний університет “Львівська політехніка”
2. Інформаційна безпека: сучасний стан, проблеми та перспективи: Матеріали І науково-практичної конференції. 20 вересня 2019 р., м. Київ. Упоряд. : В. М. Фурашев, С. Ю. Петряєв. Київ : Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» Вид-во «Політехніка». 2019. 124 с.
3. Інформаційні війни в історії та сучасності: характерні ознаки новітніх протистоянь. URL.